Бач, я не такий, я в бандурку труну
І на добраніч думку заспіваю».
— «Лихо не сліпець, я кличу, питаю,
А він байдуже, не відповідає,
А він, як камінь, з місця не двигнувся!»
Думав си козак, нищечки всміхнувся,
Бо вже в нім лютість і гнів притихає.
«Чом, коли-сь темний, саміський лізаєш,
Провідниченька чому ж ти не маєш?»
Уже легеньким спитався голосом.
Дід усміхнувся: «Ба!» — муркнув під носом:
«Костур у мене, що в кого ратище.
Чи тихо в світі, чи то вихор свище,
Сльота, погода, чи ніч, чи видненько,
Мать Русь перейду, він провідниченько.
А від Каніва аж по саму Смілу
Всяку спізнаю під руков могилу,
Пні при дорозі кождий в тямці маю,
Під ногов усяку верховину знаю.
Нині, відбившись від моєй дружини,
Заснув-єм покрай лісової тіні.
Якесь лукаве зависливе лихо
Костур узяло, підкравшися тихо.
Ніщо казати, був кован і стане
За добру шаблю… Мій сердитий пане,
Чи злість минула? гріх довго сердитись!
Піснь заспіваю, щоб нам помиритись.
Лиш си настрою під голос пісеньки
Мою бандурку. Знай, хоч піду куди,
Хоч не повернусь, всюди, сину, всюди
Мій старий голос і думки миленькі».
