— Правда, правда! Боже милосерний! Щож далі, Томе?
— Потім ти плакала…
— Так, так і не перший раз! А потім?
— Потім розплакалася і мати Джо і сказала, що й її Джо точнісінько такий як я і жалкувала, що вибила його за ту сметану, яку прецінь сама вилила…
— Томе! Дух святий був при тобі. Та сеж пророчий сон! Боже змилосердися наді мною грішною! Щож далі?
— Тоді Сід сказав…
— Здається я нічого не сказав — перебив сквапливо Сід.
— Так, Сіде! — ти говорив — сказала Мері.
— Та мовчіть і дайте йому говорити! Щож сказав Сід, Томе?
— Він сказав, — що мабуть мені краще там, де я є, тільки колиб був тут поводився краще…
— Ну, і щож ви на це скажете? — раділа тітка Поллі. — Сеж його власні слова!
— А ти, тіточко, насварила за те на нього, ти…
— Бог свідком, що насварила! Якийсь ангел хіба мусів підслухувати нас! Диво не сон!
— А потім оповідала пані Гарпер, що хотілаб, щоб Джо пустив їй ще раз ракету під ніс, а ти оповідала про Мурця і про „вбийника смерти“.
— Усе так, до слова!
— Багато ще ви говорили про те, як за нами шукали в ріці, що в неділю має відправитися по нас панахида, потім ви обнялися, пані Гарпер і ти, і плакали, а потім вона пішла до дому.
— Так, точнісінько так було! Така щира правда, як те, що я ось тут сиджу. Знаєш, Томе, що ти не міг би був краще росказати, як би був навіть на все сам дивився. А щож далі, Томе?
