— Та так і було, — звичайно так сидимо. Дуже рада, що ти хоч у сні про нас подумав.
— І ще мені снилося, що в вас була мама Джо Гарпера.
— Та вона справді була у нас, — а що ще тобі снилося?
— Багато ще, але в мене все переплуталося в голові.
— Ану, пригадай собі! Попробуй!
— Повіяв вітер і вітер щось…
— Що вітер? Ану, Томе, пригадай собі!
Том потирав рукою чоло, ніби дуже силкувався щось собі пригадати.
— Вже знаю, пригадав. Вітер згасив свічку.
— Господи милосерний! Щож далі. Томе, кажи, кажи, кажи!
— Мені здається, що ви казали: …Що там таке, подивіться, двері…
— Кажи скорше, Томе, кажи!
— Стривайте, дайте подумати! Ага, вже знаю, — ти звеліла подивитися, чи не відчинені двері.
— А бодай я з сього місця не встала, як я так не говорила, правда Мері? Ну й щож далі?
— А тоді… тоді — колиж бо вже не тямлю — здається ти звеліла Сідові…
— Що я звеліла Сідові?
— Зачинити двері.
— Боженьку мій! Ніколи ще такого не чула. А ще кажуть, що сон мара. Треба зараз піти росказати пані Гарпер! Цікава я дуже, що вона тепер скаже, певно не скаже, що се дурні забобони. Ну, щож далі, Томе?
— Тепер я вже добре собі все пригадую. Ти сказала тоді, що я не такий злий хлопець, тільки пустун та вітрогон… щось наче як лошатко… або щось таке… не пригадую собі…
