високому підвисшенні сиділи школярі та школярки, що мали пописуватися на шкільному святі. А перед катедрою розсілися рядом школярі. Тут були малі хлопці, вимиті і причепурені, за ними більші хлопчиська, а далі дівчата в сніжно-білих муслінах.
Вони пишалися своїми білими, голими ручками, стародавніми бабусиними наруччями, стяжечками та квітками у волоссю. Решту салі виповнили ті школярі, що тільки прислухувалися.
Почався іспит. Виступило маленьке хлопя і соромлячися, переповіло віршик:
|
„Ледве ймете віру, що один із нас, |
Воно робило рученятами вивчені рухи неначе машина, яка одначе трохи зіпсована. Хоча дуже перелякане, переповіло віршик аж до кінця, поклонилося і серед бурі оплесків вернуло на своє місце.
Маленька засоромлена дівчинка продзібоніла віршик „Маленьке ягнятко“, вклонилася, згинаючи невміло коліно, одержала свою пайку оплесків і червона та щаслива вернула на своє місце.
Тепер вийшов Том Соєр і гордий та певний себе став виголошувати грімко і з захопленням добре відомі й вічні вірші: „Волю дайте мені або смерть“. Вимахував руками, але в половині спинився. Ноги почали дрожати і мало не впав. Правда, усі жаліли його, але й мовчали. Ніхто не підповів. Учитель насупив брови, зморщив грізно чоло і це Тома ще більше змішало. Том якусь хвилинку ще хотів себе ратувати, але вкінці вернув у лавку засоромлений, побитий. Відозвалися несміливі оплески та зараз і заніміли.
Далі виголошено: „Хлопець на горючому кораблі“, опісля „Пропала сила Вавилону“, і ще инші перлини поезії. Потому пішли вправи в читанню і мала кляса латинників добре пописалася знанням латини. Та най-
