більшою принадою цілого вечера було читання „самостійних творів“ „молодих дам“. По черзі виходила кожна на край підвисшення, розгортала свій рукопис, завязаний гарною стяжечкою і починала читати дуже виразно і з чуттям. Теми тих творів були ті самісінькі, які задавано при таких нагодах їх матерям, бабуням і прабабуням, словом: усьому жіночому поколінню аж до хрестоносних походів. Тут мусіла бути: „Приязнь“, „Згадки про минулі дні“, „Реліґія в історії“, „Країна мрій“, „Користи з культури“, „Порівняти ріжні форми правління“, „Мелянхолія“, „Дитяча любов“, „Туга серця“.
Усі твори визначалися ніжною приманчивістю, пересадою і надміром загально відомих цитатів. А всі кінчилися якоюсь моральною наукою.
Найперше прочитано „твір“: „Чи се життя?“
Підчас читання дехто скрикнув: „як гарно!“ „щира правда“ — і коли читання скінчилося якоюсь величньою наукою, то від оплесків аж саля гуділа.
Потому встала струнка дівчина з сумовитим личком, бліда немов від пілюль або лихого травлення та відчитала свою „поезію“:
|
„Прощай Алябамо, ти люба мені, |
