Сторінка:Марк Твейн. Пригоди Тома Соєра.pdf/136

Бо се не чужому, а близькому другу;
Всім, хто мені любий, най буде се видно.
Дочки Алябами, подруги мої,
Ви були потіхою, щастям мені.
Як з вами розстатись, то тужу за вами, —
Ой там моє серце, в лугах Алябами!

Аж ось виступає смуглява чорноока і чорноволоса молода дама. Стоїть якийсь час мовчки, принимає траґічну поставу і починає поволи й поважно читати:

Примари.

„Ніч була темна й бурхлива. Високо на небі не мигтіла ніодна зірка, лиш глухий гуркіт без упину стрясав тремтяче ухо, а страшні блискавки роздирали чорні хмари і немов кпили собі з Франкліна, що зважився зломити їхню силу. Буйні вітри вилітали зі своїх тайних печер, гуділи і вили, як колиб хотіли зробити природу ще більше дикою. В таку темну, траґічну хвилю моя душа ридала в глибокому горю за людським співчуттям. І тоді:

„Явилась вона мов потіха, провідниця й порада,
Моя зоря в журбі, єдина у життю принада“.

Вона явилась як ясна постать, що її тільки на образах малюють: цариця краси. Її хід був легкий і тихий, і якби не діткнула мене своїм чаром, я булаб її не помітила як не одну красу, що пройшла поуз мене неспостережно. Була сумна як ледяні сльози грудня“.

Ті грізні нісенітниці були на десятьох сторінках і кінчилися таким безпощадним громом на всіх недовірків, що за се дістала першу нагороду. Однодушно признано, що це найкращий твір з усіх, які прочитано на тому вечері. Мер місточка вручив щасливій авторці нагороду і промовив, що відколи живе, не чув нічого гарнішого й красномовнішого, і що сам Данило Вебстер міг би гордитися таким твором.