раз про те заговорили. Бідний Том не знав, куди від тих розмов заховатися. Скілько разів хто заговорив про те душогубство, він починав тремтіти, бо нечисте сумління й страх казали, що це навмисне роблять при ньому всякі натяки, аби тільки він дав себе піймати. Він і сам не міг уявили собі, як міг би хто догадуватися, що він щось знає про душогубство, а всеж таки не мав спокою і, як слухав такі розмови, то робилося йому то холодно, то горяче. Раз покликав Гека на бік, щоби з ним розмовитися по щирости. Він сподівався, що йому полегчає, як хоч на хвилину дасть волю язикові і хоч половину своєї журби перекине на плечі товариша недолі. А ще до того хотів упевнитися, чи Гек не зрадив кому тайни.
— Геку, ти з ніким не говорив про те?
— Про що?
— Таж ти знаєш про що.
— Алеж Томе, певно що не казав нікому.
— Ані слова?
— Ані словечка. А чомуж ти питаєш?
— Так, — я боявся…
— Чоловіче, таж ти знаєш, що ми і двох днів не прожилиб, якби ми це виявили.
Том трохи заспокоївся. По хвилі сказав:
— Правда, Геку, що тебе не може ніхто присилувати це виявити?
— Мене присилувати? Якби я хотів, щоб мене той червоний чорт втопив, то тоді може й присилувалиб мене — а інакше, то певно ні!
— Ну, то добре! Я думаю, що ми безпечні, поки держимо язик за зубами. Не завадить одначе ще раз заприсягнутися. Певніше буде!
— Добре, присягаймо.
І знову повторили страшну присягу з усією церемонією.
