— Що властиво балакають у місті, Геку? Мені аж шумить від того в голові.
— Що балакають? Нічого, тільки Поттер і Поттер і так без кінця. На мені аж зимний піт виступає, як се чую. Найрадше заховавсяб під землю.
— Так і зі мною буває! Я певний, що він пропав. Чи жалко тобі його бідолаху?
— Певно, що жалко, я іноді аж плачу, так жалко! Не багато він варт, але не скривдив нікого. Ловив собі рибу, щоб мати який гріш на горівку, а підхмелиться, то потім волочиться весь день, але це нічого злого. Всі ми не кращі. А всеж таки він не зла людина. Це вже гріх булоб казати. Раз дав мені пів риби, хоч сам не мав більше і був голодний. Нераз допоміг мені, як я був у клопоті.
— А мені, знаєш Геку, все латав паперового орла і начіплював гачок на вудку. Знаєш, я дуже хотів би, якби ми могли його визволити.
— Який же ти, Томе! Та се не легке діло. А хоч би й визволили, то вони знову зловилиб його.
— Та правда, але я не годен слухати, як всіляке говорять на нього так, якби він був якимсь чортякою, а він чейже нічого не винен.
— І мене це сердить, Томе. Всі говорять, що він усе виглядав як кровожадний душогуб, що вже давно пора повісити його.
Так вони й говорять. А я ще чув, що його зараз злінчують, якби лиш суд увільнив його.
— І вони те зроблять.
Хлопці балакали ще довго, але се їх не розважило. Коли прийшов вечір, наші хлопці стояли вже перед малою, самітною тюрмою. Вони сподівалися, що ось-ось станеться якесь чудо і їх мука скінчиться. Але не сталося нічого надзвичайного. Ні ангели, ні русалки не зявлялися на поміч нещасному.
