— Е, то був один із найбільших мужів, яких коли-небудь мала Анґлія, а ще й до того найліпший. Він був ватажком розбійників.
— Славно! Хотів би й я ним бути! А когож він обдирав?
— Е, тільки самих шеріфів, епископів, багачів і королів і инших таких. А бідаків зовсім не зачіпав, ще й помагав їм. Він ділився з ними всім, як із рідними братами.
— О, то мусів бути розумний муж!
— Авжеж, Геку! Се був просто найкращий чоловік, який жив коли небудь на світі. Кажу тобі, що таких людей тепер уже нема. Він міг кожного в Анґлії задавити одною рукою, хочби друга й звязана була. А потім брав у руку свій тисовий лук, і поціляв на півтора милі в кожний цент!
— А що се таке тисовий лук?
— Або я знаю. Звісно якийсь лук. А коли влучав сей цент не в середину, а з краю, то так сердився, що сідав і плакав. Ходи, будемо гратися в Робіна Гуда. Се гарна гра, кажу тобі, я тобі покажу, як!
— Добре.
Вони гралися в Робіна Гуда ціле пообіддя, поглядаючи тужливо на страшний дім у долині і обговорюючи, що їх може чекати завтрішнього дня. Як сонце почало вже заходити, а дерева кидали довгі тіни, хлопці пустилися до дому. Незабаром скрилися в густому лісі, що росте на Кардіфському горбі.
В суботу зараз по обіді хлопці знову зійшлися на відомім місці під спорохнявілим деревом. Найперше закурили собі люльки й балакали в холодочку, а потім порпали ще трохи в давніше викопаній ямі. Не мали вправді надії щось викопати і копали тільки тому, бо, як казав Том, нераз уже так бувало, що люди переста-
