— Отже вони опісля пішли, а ти —
— А я слідком за ними. Хотів знати, що се таке. Вони підозрено прокрадалися і я йшов за ними аж до вдовиного саду. Тоді почув я, як обідранець просив пожалувати вдову, а еспанець присягався, що розріже її лице, словом сказав так, як я вам вчера розповідав…
— Як то, то се говорив глухонімий?
Гек знову зловився. Він силкувався так оповідати, щоби старий не догадався, хто се той глухонімий, але мимо всеї обережности, його язик ніби завзявся його зрадити. Він силкувався якось вибрехатися, але старий пильно вдивлявся в нього і він ще дужче заплутувався.
— Мій хлопче, — сказав нарешті старий валлієць — не бійся мене, я не позволю нікому тебе й торкнутися. Я тебе захищу, будь певний. Той еспанець зовсім не глухонімий, це вже ти не хотячи зрадив, тай шкода тепер викручуватися. Але ти знаєш про нього щось більше, тільки хочеш затаїти. Повір мені, хлопче, і скажи всьо, а я тебе не зраджу.
Гек дивився старцеві в його чесні очі, потім нахилився і шепнув йому до вуха:
— Се зовсім не еспанець, се індієць Джо.
Валлієць аж підскочив на стільці, а помовчавши сказав:
— Аж тепер усе розумію! Коли ти вчера говорив, як злочинець погрожував, що різатиме ніс і вуха, то я думав, що се твоя вигадка, бо білі так не мстяться. Але індієць, то инше діло.
За сніданням вони все розмовляли про те саме. Старець розповів, що ні він, ні його сини не пішли зараз спати, а ще раз пішли на гору і при світлі ліхтарні шукали за слідами крови. Та слідів не було, за те знайшли скринку…
— Скринку?
Це слово швидко мов блискавка вилетіло Гекові
