глядати недужого. Вона радо це зробила і заявила, що піклуватиметься недужим як найкраще, не зважаючи на те, чи він добрий, чи лихий, бо він теж боже сотворіння і люди не повинні ним нехтувати. Валлієць сказав, що в Гековій вдачі є й багато доброго.
Вранці почали вертати в місто гуртками люди, змучені, виснажені, — але витреваліші лишилися шукати далі. Нового довідалися від них тільки те, що заходили в такі далекі закутки печери, куди не заходив досі ніхто, що перешукали кожну ямочку, кожну щілину в стіні, в лябіринті хідників блищали всюди світелця свічок шукачів і раз-у-раз глухим відгомоном відбивалися накликування і вистріли з пістолів серед темних стін печери. В однім місці далеко від сеї частини печери, куди звичайно заходять люди, знайшли на стіні накопчені саджею свічки імена „Том“ і „Бекі“, а недалеко лежав кусничок стяжки, замазаної лоєм. Пані Течер пізнала стяжку своєї доньки і розплакалася ревними сльозами. Вона говорила, що це остання памятка по її дитині, що ніщо не буде для неї цінніше й дорожче, як оцей кусничок стяжки, що доторкався живого тіла коротко перед тим, як прийшла страшна смерть. Оповідали, як не один із шукаючих побачив, що десь далеко в печері блимає світло, тоді біг туди голосно гукаючи цілий гурт людей, але зараз приходило гірке розчарування: не були се загублені діти, то йшов із світлом хтось із шукачів.
Минули три страшні ночі тяжкого сподівання і місто заніміло в тупій безнадійности. Не було в людей охоти до нічого. В тому часі якось припадково довідалися, що хазяїн гостинниці „Товариства тверезости“ нишком продає горівку, то що. Хоч як велика була це новина, та вона не вразила людей, занятих чимось куди страшнішим. Якось раз Гек опритомнівши трохи, заговорив про гостинницю і тихим голосом спитав, чи не
