— Скарб у печері!
— Томе, справді? А не дуриш ти мене?
— Я говорю правду, Геку, я не жартую. А підеш зі мною і поможеш забрати його?
— Ти ще питаєш? А дістанемося туди і не згубимо дороги?
— Не журися, нема ніякої небезпеки.
— Добре! А звідки ти знаєш, що скарб у…
— Тихо, побачиш, як там уже будемо. Якщо нічого не знайдемо, то дам тобі свій барабан, і все, що лишень маю дорогого. На це моє слово.
— Так, то розумію. Колиж підемо?
— Хочби й зараз, як хочеш. А є в тебе досить сили?
— Чи він дуже глибоко в печері? Що йно четвертий день, як я став ходити. Більше як милю мабуть не пройду, Томе.
— Дорога, якою звичайно всі ходять, буде пять миль, але є коротша і ніхто її не знає, тільки я. Я завезу тебе човном аж на місце; ти й веслувати не будеш, я сам веслуватиму.
— Ну, то ходім, Томе, зараз!
— Стривай, нам треба вперед узяти з собою хліба, мяса і наші люльки, кілька порожніх мішків і багато мотузків і отих нових штучок, що їх називають сірниками. Кажу тобі, як я жалкував, що тоді хоч кілька в мене їх не було.
Зараз по обіді „позичили“ собі хлопці малий човен в одного чоловіка, що десь на той час був пішов і пустилися в дорогу. Минули вхід у печеру та поплили ще кілька миль з водою. Тоді Том сказав:
— Глянь, який тут всюди беріг однаковий, — ані хатинки, ані дерева, лише самі корчі. А он там бачиш у горі біле місце, де мусіла обірватися скеля — се мій знак. Тепер висідаймо.
