що хотів би туди піти. Вона страшенно розлютувалася, а я їй-богу не мав нічого злого на думці: мені просто хотілося з нудьги втікти куди небудь, а куди саме — все одно. Вона сказала, що гріх так говорити, що вона ні за що в світі не вимовила б таких слів і що хоче жити побожно, щоб піти просто до царства небесного. Ну, а що я зовсім не маю охоти йти туди вкупі з нею, то рішив собі, що не варто й силкуватися робити так, як вона. Одначе я цього не сказав, знаючи, що матиму багато прикростей, а добра з цього все одно ніякого не буде.
А панна Ватсон, як почала, то все цокотіла про царство небесне, не змовкаючи й на хвилину. Там, каже, всі праведники тільки й робитимуть те, що увесь день ходитимуть з арфою та славитимуть Господа. Знову я змовчав, тільки поспитався, чи піде туди мій приятель Том Сойєр? — Ну, каже, на це мала надія! — Я страшенно зрадів — мені хотілося неодмінно бути з ним укупі.
Довго ще панна Ватсон мене дошкуляла, — аж нудьга взяла. Нарешті покликано негрів, усі помолилися й пішли спати. Я пішов нагору в свою хату, з недогарком у руках і, поставивши його на столі, сів до вікна, силкуючись думати про щось веселе, та веселого щось не було. Я почував себе таким самотним, що мені схотілося вмерти! Зорі ясно
