мигтіли на небі, листя в лісі так сумно шелестіло; он десь далеко-далеко крикнула сова, неначе над покійником, завила десь собака, наче комусь смерть віщуючи; вітрець шепотів мені щось на вухо, та я не міг зрозуміти, що̀ саме, і почував тільки, як у мене по-за спиною мов мурашки бігають. Потім одразу мені здалося, що стогне покійник, не можучи влежати спокійно в ямі, і блукає що-ночі, нудьгуючи. В мене похололо на серці зо страху, моторошно було сидіти самому серед такої тиші. Та ще мені на плече зліз павук, я струснув його та просто на свічку; він одразу спалахнув і зморщився. Я дуже добре знаю, що це страшенно погана прикмета, — біду віщує. Я перелякався і миттю скинув із себе одежу, потім тричі обкрутнувся, що-разу христячись, та перев'язав ниточкою пасмечко свого волосся, щоб одігнати нечисту силу. Та все таки й після цього я не заспокоївся. Все те, що я зробив, робиться звичайно тоді, коли знайдеш підкову, а потім, замість того, щоб прибити її над дверима — загубиш; але я ще ніде не чув, що̀ саме треба робити, щоб прогнати від себе нещастя, як що вб'єш павука…
Знову сів я біля вікна і витяг люльку: всюди в хатах мертва тиша, господиня не побачить, що я курю. Час ішов помалу; в городі продзвонив годинник: бум, бум, бум…
