дванадцять разів, потім знову все замовкло, стало ще тихше. Відразу десь недалеко хруснула гілка, в темряві хтось заворушився… Я не ворухнувся і наставив вуха. Унизу щось тихо занявкало: „няв, няв!“ Ага! знаю, в чому сила… подумав я, занявкав і собі, силкуючись робити це яко мога тихше, і поліз у вікно; з піддашша я швидко зоскочив додолу і пішов обережно поміж деревами, певний, що мене десь недалеко жде мій приятель Том.
Ми пішли стежкою, прокрадаючись навшпинячки поміж деревами, аж на кінець садка, нахиляючись, щоб не чіплятись головами за гілки. Проходячи проз кухню, я спіткнувся на пеньок і наробив шелесту. Ми зараз же попадали на землю і притаїлись. На порозі сидів довготелесий негр Джім, власність панни Ватсон. Ми виразно могли його бачити, бо в кухні світилося. Він устав і випростав голову, прислухаючись.
— Хто там? — промовив він.
Не маючи відповіді, негр пішов навшпинячки й зупинився як-раз поміж нами. Минуло кілька хвилин, усюди було тихо, а ми всі троє були так близько один од одного. Відразу у мене страшенно засвербіла щиколодка, але я вдержався, бо боявся ворухну-
