Всю ніч ми сперечалися, чого ж саме нам зректися: чи кавунів, чи динь, чи канталуп, чи чого иншого. Удосвіта, одначе, справа владналася: постановили зректися кислиць та слив. Раніше ми почували себе не дуже добре, ну а тепер усе було чудово. Я був дуже задоволений з того, як це все добре склалося, бо кислиці і завсігди не дуже то смашні, а тепер вони ще й не стиглі.
Иноді, хоч і не часто, ми вбивали якого водяного птаха, що ловив ґав. Одно слово — жилося нам не погано.
На п'яту ніч після того, як ми минули Сен-Луї, після півночі, почалася велика гроза; дощ лив, немов з відра. Ми задрімали в своєму куріні, зоставивши плит пливти як хоче. Блискавка, палахкаючи, освічувала широку річку та скелясті кручі по обидва боки. „Гей, Джіме, — сказав я, — подивись лиш, що це там манячить“. То був парохід, що розбився об скелю. Нас несло просто на його. Блискавка освічувала його. Він дуже нахилився набік, частина верхнього чардаку стирчала над водою; виразно видко було кожну річ; біля великого дзвону стояв стілець, а на спинці в його висів старий повстяний бриль.
Була вже глупа ніч, навкруги вила буря, — і це все здавалося мені чимсь таким таємничим, — кожен хлопець, коли б йому так, як мені, почував би так саме, дивлячися на
