це розбите судно, що так сумно лежало посеред річки. Мені схотілося зійти на парохід і подивитися що там робиться.
— Пристанемо туди, — сказав я до Джіма.
Спершу він зазмагався й ні за що не хотів згожуватися. „Нема нам там чого робити, — відповів він, — ще, боронь Боже, на вартового наскочимо!“
— Ех ти, вигадав! Який там вартовий! Нема там чого берегти; ну, хто ж би йшов на небезпеку за таку дурницю, коли що-хвилини його може захопити хвиля і знести в річку?“ Джім проти цього не міг нічого сказати. „А за те, — казав я далі, — ми зможемо позичити дещо в копитанській каюті: нам здасться. От хоч об заклад поб'юся, що там ми знайдемо сігари по п'ять центів за штуку, перший сорт. Копитани на пароходах завсігди багаті, вони беруть по шіснадцять долларів на місяць і їм усе дурничка. Положи собі в кишеню свічку, Джіме, бо я не заспокоюся, поки не понишпорю там трошки. Невже ти думаєш, що Том Сойєр не скористувався б з такого випадку? Та ні за що в світі! Він назвав би це пригодою і вже неодмінно проліз би на розбите судно, хоч би це й було небезпешно для його життя. І вже я́к би потім розмалював свій подвиг, так ніби й справді Христофор Колумб, що знайшов Новий Світ. А справді — шкода, що тут немає Тома!…
