втік би тепер, і я не втечу. Подивимося, що буде далі. Я поліз наперед рачки до вузенького коридорчика і зазирнув у каюту. Долі лежав чоловік, руки й ноги в його були з'язані; над ним стояло два якихсь голодранці. Один держав у руці лихтарь, що ледві блимав, а другий — націлився з пистоля на того, що лежав.
— Ну, стривай, потанцюєш ти в мене, гидка тварюко!
Бідолаха корчився й кричав:
— Бога ради, Біллю, не займай! Присягаюся, що не скажу нікому!
Чоловік з лихтарем хитро всміхався.
— Справді не зрадиш? Уперше за все життя ти сказав правду, голубчику! Бач, як скиглить! А от же як би ми не з'язали його, він убив би нас обох! І защо, спитаться? Просто так — ні з того, ні з сього. За те, що ми обстоювали своє право. Ні, годі — більше нікого вже не лякатимеш, Джіме Тернере! Одначе, Біллю, стривай, не стріляй!
— Та чого ж його ждати, Джеку Пакарде? — відповів Білль. — Я стою за те, що його треба вбити. Хиба він не застрелив так саме старого Готфільда!
— Але я не хочу його вбивати. Я маю на це свої причини.
— Хай тебе Бог благословить за такі слова, Джеку Пакарде! Поки мого й віку я їх не забуду! — скиглив чоловік.
