Пакард не звернув на це ні найменчої уваги, почепив лихтарь на гвіздок і пішов до того місця, де я сховався, покликавши до себе Білля. Я відліз далі, як тільки міг швидко: але судно так страшно хиталося, що мені трудно було відійти далеко. Я вскочив у другу каюту.
Тим часом волоцюги потемки посувалися наперед; дійшовши до моєї каюти, Пакард сказав Біллеві:
— Ходім сюди!
Він увійшов, а за ним і Білль. Але не встигли вони увійти, як я вже опинився на верхньому ослоні, — далі не було мені ходу і я гірко каявся, що заліз сюди. Обидва стояли, зіпершися ліктями на ослін, і розмовляли. Я не міг їх бачити, але чув, де вони стоять, бо від їх пахло горілкою. Я радів, що сам не п'ю горілки, хоча все одно вони не вгадали б, що я тут, хоч би я й пив, бо я силкувався не дихати. Я увесь похолов зо страху, та й кожному стало б моторошно, чуючи таку розмову. Вони говорили тихо й серйозно. Білль обстоював на тому, щоб неодмінно вбити Тернера.
— Адже він обіцявся нас зрадити і додержить слова; хоч би навіть ми віддали йому обидві свої частки, то й це не поможе. А надто після того, як ми так з ним поводилися. От згадаєш моє слово — він викаже на нас! По-
