слухайся краще мене. Збудемось його відразу.
— Я й сам тієї ж думки, — промовив Пакард спокійно.
— А, чорт! А я вже починав боятися, що ти не згодишся. Ну й чудово! Підемо і скінчимо з ним зараз же!
— Стривай, я ще не доказав. Слухай, Біллю! Воно не погано його застрелити, але є спосіб ще кращий. Нащо нам у таке плутатися, коли можна досягти того самого далеко легше та ще й не підводячи себе під небезпеку? Адже правда?
— Так то воно, так, але яким способом?
— В мене ось яка думка: понишпоримо ще в каютах, заберемо все, чого не помітили раніше, потім попливемо до берега та й сховаємо наше добро. Тепер зрозумій же. Не мине й двох годин, як судно розіб'ється й потопне. Потопне й він. Тоді йому нікого буде обвинувачувати, опріче самого себе. Чи не краще ж це, ніж паскудити руки, вбиваючи його? Я проти того, щоб убивати людину, коли можна обійтися й без цього. Це й необачно, і неблагородно. Ну, що — не моя правда?
— Здається, твоя. Ну, а що як парохід не потопне?
— У всякому разі ми можемо підождати дві години: побачимо, що̀ з того буде.
— Згожуюся, ходім!
Вони пішли, а я зліз з ослону, обливаю-
