чись холодним потом і поліз долі. Навкруги було темно, хоч в око стрель. Я прошепотів хрипким голосом: „Джіме!“. Він стиха застогнав біля самого мого ліктя.
— Швидче треба тікати, Джіме. Не час тут викситися: там, унизу, розбійницька ватага. Як що ми не знайдемо їхнього човна і не пустимо його за водою, щоб гульвіси не могли втекти з цього пароходу, то наша справа погана. А як що нам пощастить знайти їхній човен, тоді вони пропали, — попадуться до рук шеріфові. Ну, швидче, не лови ґав! Ти шукай з правого боку, а я з лівого. Починай од плита і…
— О Боже ж мій, Боже мій! А де ж плит? Нема нашого плита: його одірвало й понесло, а ми тут зосталися!..
От тобі й маєш!.. У мене похололо на серці, я мало не зомлів. Зосталися на розбитому судні, та ще в такому товаристві! Одначе гаятися не можна було. Треба було хоч як, а знайти човна, але тепер уже за-для нас.
Тремтючи, ми прокрадалися помацки з правого боку судна. Справа посувалася помалу; мені здалося, що ми цілу вічність ішли до демена. Ніде й духу човна немає. Джім признався, що не має сили йти далі, так він зне-
