силився зо страху. Але я вмовив його підбадьоритися, — адже однак, як що ми зостанемося на цій руїні, то загинемо. Ну, так от ми пішли до демена, спіткнулися на ляду і вчепилися за неї, бо край її був у воді. Дивимося — аж човен стоїть, як ясочка! Я ледве міг побачити його в темряві. Ну й зрадів же! В ту ж мить я хотів у його вскочити, коли це відразу двері з каюти відчинилися. Один розбійник висунув кріз їх голову, всього на всього за два ступні від мене, — я вже думав що тільки я на світі й жив — але він зараз же сховався назад, промовивши:
— Прийми цей клятий лихтарь, Біллю: боляче дивитися!
Потім він кинув у човен повний мішок, зійшов туди сам і сів. Це був Пакард. За їм сів і Білль. Пакард промовив пошепки:
— Все готове. Рушай!
Я мало не зірвався з дверей, так знесилився. Коли це Білль говорить:
— Стривай!.. А чи ти забрав у його гроші?
— Ні. А ти?
— І не подумав. Так його частка зосталася в його?
— Ну, в такому разі ходімо назад. Нам нема ніякої рації кидати тут гроші.
— А як що він догадається, що̀ ми хочемо зробити?
— Ну, то й що з того? Ходім!
