Але мені не пощастило; скоро знов почалася буря, та цього разу ще гірша, ніж перша. Полив дощ і навкруги не видко було ні одного вогника, — всі люде спали. А ми собі пливли все далі та далі, шукаючи нашого плита. Нарешті дощ перестав іти, але хмари ще не розійшлися, иноді спалахкувала блискавка — і ось вона освітила якусь чорну річ, що пливла перед нами. Ми кинулися її доганяти. Це був наш плит і я́к же ми зраділи, опинившися знову на йому! Коли це на правому березі з'явився вогонь. Я рішив туди попливти. В човні було повно здобичі, що волоцюги пограбували на розбитому пароході. Ми склали її купою на плит. Я звелів Джімові пливти далі, а пропливши миль зо дві, запалити вогонь і не гасити його, аж поки я вернуся. Потім я взявся до весел та й по плив на вогонь. Скоро з'явилося ще два-три вогники на шпилику. Це була слобода. Я поплив просто на той вогонь, що світився на березі. Під'їздю й бачу, що це лихтарь висить на пароходику. Я почав шукати очима вартового і швидко знайшов його: він спав на бімсах, схилившися головою до колін.
Я злегенька штовхнув його в плече та й почав плакати. Він ізскочив злякавшися з просоння, але побачивши, що це тільки я, позіхнув, потягся й промовив:
— Ну, що там тобі? Чого ревеш, хлопче? Що сталося?
