— Тато й мама, і сестричка… — бубонів я крізь сльози.
— Та годі рюмати, — сказав він, — кожен має своє горе… Якось то воно буде!.. Ну, що ж із ними трапилося?
— Вони… вони… та ви вартовий, чи що, тутешній?
— Еге, — відповів він згорда, — я копитан і власник, і лоцман, і вартовий, — усе вкупі; иноді я буваю ще й пасажиром, і вагою. Я не такий дукарь, як Джім Горнбак,не можу я бути таким щедрим та великодушним до Тома Діка та Гаррі і кидати їм гроші так, як він кидає, але я сто разів казав йому, що не бажав би помінятися з їм становищем: мене сотворено на те, щоб жити на морі я пропав би з нудьги, як би мені довелося жити за дві милі від города, в такому глухому куточку, де ніколи нічого не трапляється, їй-богу…
Я перепинив його:
— З ними трапилося страшенне лихо!
— Та з ким же „з ними“?
— З батьком, мамою, сестрою та з панною Гукер, і як би ви попливли туди…
— Куди? Де вони?
— Там, на розбитому пароході!
— На якому пароході?
— Та тут же один тільки й є!
— Невже ж на „Вальтер Скотті?“
