— Еге…
— Господи милосердний! Та який же біс поніс їх туди?
— Вони не вмисне туди потрапили…
— Ще б умисне! Боже мій, та ж вони загинуть, як що вони не втечуть звідти зараз же. Та як же їм сталося таке лихо?..
— Дуже просто: панна Гукер поїхала в гостину туди в город..
— Ну, так,у Бутс-Ландінг… кажи далі!..
— Ну, так от вона була в гостях у Бутс-Ландінгові, а над вечір попливла з негритянкою кінним пороном ночувати до своєї подруги, панни… ах, як же її — забув прізвище… вони загубили весло і їх понесло вниз наперед деменом. Несло їх, несло миль зо дві, нарешті вони наскочили на розбите судно; стерничий, негритянка та коні — все загинуло, а панна Гукер учепилася і злізла якось на розбитий парохід. Ну, через годину після того, як смерклося, ми пливли своїм судном; було так темно, що ми не помітили руїни, аж поки наскочили на неї. Одначе всі обрятувалися, опріче Білля Віппля — ех, гарний був парубок: краще б уже я загинув, їй-богу!…
— Присягаюся св. Джорджем, от так сторія! Що ж ви зробили?
— Звісно, почали кричати, кликати на поміч, але річка в тому місці така широка, що ніхто не міг нас почути. Тоді батько рішив,
