одведуть додому, щоб одержати надгороду, і вже тоді панна Ватсон неминуче продасть його на південь. І справді, він мав рацію. Джім мало не завсігди мав рацію — надзвичайно розумна голова за-для негра!
Я дуже багато читав Джімові про королів, герцогів, графів; про те, як пишно вони вбіраються та які вони важні, і як вони величають один одного ваша величність, ваша ясновельможність та иншими назвищами замісць, щоб казати просто — „шановний добродію“.
Джім вирячував очі з дива; все це його дуже цікавило.
— Я й не думав, що їх така ватага! Я чув тільки про одного, — про старого царя Салормуна.
— Про Соломона.
— Еге… Та ще про тих королів, що на картах… Ну, а скільки король плати бере?
— Скільки бере? Та скільки схоче! Як схоче, то й по тисячі долларів на місяць братиме. Бере, звісно, скільки йому треба.
— Дак королям весело жити! Ну, а якої ж із їх роботи вимагають, Геку?
— Та ніякогісінької! Тільки й того, що сидять у своїх державних радах.
— Невже?!…
— Еге, сидять собі та й годі… Цить!.. Чуєш, щось наче шумить?
