ний, — кожен пишався б, що служить на такому.
Ніч була душна, все небо залягли хмари, а береги поросли густим лісом, що знімався немов стіни. Ми говорили проміж себе про Каїр та міркували, чи пізнаємо його, як туди допливемо. Я думав, що навряд чи пізнаємо. Кажуть, що там усього тільки зо два десятки хаток, не більше. А як що там ще й не світитиметься, то як же ми догадаємося, що пливемо проз той город? Джім сказав, що в тому місці зливаються дві великі річки, і це нам покаже, де Каїр. Але я зауважив, що ми можемо помилитися, подумавши, що пливемо круг острову і потрапити знову в ту саму річку, якою пливли. Це трохи збентежило Джіма та й мене. Питання: що ж робити? Я порадив гребти до берега зараз же, тільки побачимо вогник і сказати першому ж, кого зустрінемо, що мій батько пливе позаду баркою. Він би то ще тільки починає торгові справи і йому треба знати, чи далеко до Каїру. Джімові ця думка сподобалася. Ми закурили і почали ждати.
Нам не зоставалося нічого иншого робити, тільки пильно дивитися, чи не з'явиться де місто, щоб не проминути його. Джім запевняв, що напевне пізнає його здалека, бо саме в ту хвилину стане вільною людиною, — а як що, боронь Боже, проґавить, то зостанеться в країні рабства і тоді прощавай, воле!
