Що-хвилини він ізскакував, кричучи: „он де він, дивись!“
Але де там! Виходило, що це або мандрівний вогник, або жучок-світун. Джім знову сідав на своє місце і дивився далі. Він тремтів так, немов його трусила пропасниця, ледві тільки починав думати, що воля так близько від його. По правді сказати, слухаючи його, і я почав тремтіти, — тільки тепер я зрозумів, що він справді за малим не вільний, а хто в тому винен? Звісно — я! Я ніяк не міг збутися цієї думки, і, признатися по правді, сумління добре таки мене докоряло! Нарешті ця думка мені так дошкулила, що я не міг спокійно всидіти на місці. Перше я не міркував багато про те, що роблю, але тепер схаменувся — сумління мучило мене все більше. Хоч як я силкувався впевнити себе, що нічим не винен, що не я звелів Джімові втекти від своєї властительки — все даремно. Що-разу сумління повставало проти цього й казало мені: „Але ж ти знав, що він утік, ти міг вийти на берег і виказати на його“. Хоч як виляй, а це правда! Сумління шепотіло мені: „Що тобі зробила бідна панна Ватсон, що ти дозволив її негрові втекти в тебе з-перед очей і не промовив ні словечка? Що тобі зробила поганого ця бідна бабуся, що ти так гидко зробив із нею? Вона вчила тебе читати, вчила добре поводитися, силкувалася завсігди зробити тобі добро! Чим вона тобі винна?
