Я сідав у човен, нетерпляче поспішаючись його зрадити; але як почув ці слова, мені стиснуло серце і вся зважливість одразу зникла. Я поплив далеко тихше і вже не був певен — радію я з того, що пливу, чи ні. А Джім говорив далі:
— Їдь з Богом, добрий, вірний мій Геку, єдиний білий джентльмен, який додержав свою обіцянку, що дав старому.
Їй-богу я мало не зомлів. Але я сказав собі: так треба зробити, инакше не можно! Коли це дивлюсь — пливе човен, а в йому двоє якихсь людей, обидва з рушницями. Я спинився і вони спинилися. Один з їх спитав:
— Що це там таке в далечині?
— Уламок з плита, — сказав я.
— І ти звідти?
— Еге, добродію.
— Єсть на плиту люде?
— Тільки один чоловік, добродію.
— Добре. А чи ти знаєш, що п'ятеро негрів утекло цієї ночі он туди, за оте коліно в річці? Що ж, білий у тебе чоловік, чи чорний?
Я не відразу відповів, язик не ворушився. Дві-три миті я примушував себе заговорити, я став боязькіший за зайця. Помітивши, що знесилююсь, я облишив себе примушувати і вимовив:
— Він білий.
— Стривай, ми сами підемо та подивимось.
