гий, і парохід з грюкотом пройшов посередині плита. Я пірнув і спробував досягти дна бо наді мною повинно було пройти колесо, завбільшки в тридцять футів і зрозуміло, що я хотів дати йому яко мога більше простору. Я завсігди міг вибути в воді хвилину, цього разу я вибув там, здається, півтори. Потім швидче вирнув нагору, бо мало не захлинувся, випустив воду з ніздрів і набрав у себе воздуху. Звісно, парохід зараз же знову пустив машину, — яке їм діло до плитів та до їхніх пасажирів! Ось він знову зашумів проти води і зник у тумані, хоча я ще чув, як шуміли колеса.
Разів десять я гукнув Джіма, але відповіді не було. Я вчепився за якусь дошку, що опинилася біля мене і поплив до берега, женучи її поперед себе. Довго я мучився, поки мені пощастило добитися до землі. Одначе доплив я щасливо і вийшов на берег. За туманом далеко не можно було нічого побачити. З чверть милі йшов я камінням, і зненацька набрів на великий стародавній рублений будинок. Я хотів тікати, аж тут вискочила ціла тічка собак, гавкаючи та виючи, і я по неволі не міг ступнути й ступня далі.
Не минуло й пів хвилини, як хтось крикнув у вікно, не висуваючи голови:
