— Ні, добродію, ніколи й не чув…
— Хто тебе знає, може ти брешеш. Виходь наперед, Джордже Джексоне. Та гляди, не поспішайся, помалу виходь. Як що з тобою єсть іще хто-небудь, то нехай не потикається, бо буде застрелений. Тепер іди. Помалу йди; штовхни двері саме настільки, щоб тобі можно було просунутися, чуєш?
Я посувався помаленьку, ступінь за ступнем. Навкруги тиша, я чув тільки, як швидко стукає в мене серце… Собаки теж замовкли і йшли позад мене. Дійшовши до східців, яких було тільки троє, я чув, як одмикано двері, виймано прогоничі, одсовувано засуви. Я взявся за клямку, штовхнув злехка двері, потім ще трошки, нарешті хтось сказав: „Досить, просунь голову“. Я зробив, як мені звелено, але признатись по правді, боявся, що вони хочуть зняти з пліч мою буйну голівоньку!..
Свічка стояла долі; всі дивилися на мене, а я на їх принаймні з чверть години. Троє здорових мужчин стояли з рушницями, і націлялися з їх просто на мене, аж я навіть одсахнувся назад; старший був уже сивий, літ під шістьдесят, а ті двоє молодчі, років по тридцять або більше — всі троє гарні з себе, ставні; за їми гарненька бабуся з сивими кучерями, а ззаду дві молодих дівчини, на яких я не міг добре роздивитися.
