— Ну, от тепер, здається, все як треба, — сказав старий. — Увіходь! — Ледве я увійшов, старий джентльмен замкнув двері, засунув засув, всунув прогонич, потім звелів молодим увійти з рушницями; всі увійшли до великої зали, у якій прослано було новий повстяний килим і стовпилися всі вкупі в кутку далі од вікон, з боків вікон не було. Вони піднесли до мене свічку, оглянули мене згори до низу і сказали всі відразу. „Ні, він не належить до Шефердсонів, у його нема нічого шефердсонівського“. Старий висловив надію, що я не ображуся, як що мене буде потрушено, щоб подивитися, чи нема на мені зброї: адже це тільки так, щоб бути певнішими. Він навіть не лазив до мене в кишені, а тільки помацав мене зверху руками і сказав, що немає нічого. Тепер я можу росташуватися у їх, як дома, і росповісти свою історію. Але тут перепинила стара пані.
— Бог з тобою, Сауле, та ж бідолаха зовсім мокрісінький і виголодався мабуть.
— Правда, правда, Ретчель, я й забув.
— Бетсі! — гукнула стара пані. — (Бетсі — це негритянка). — Біжи швидче та принеси щось іззісти бідоласі. Та гляди, швидче! А ви, дівчата, збудіть Бека і скажіть йому… А, та ось він сам… Беку, візьми до себе цього хлопчика, скинь з його мокру одежу і вдягни його в суху.
