Бек на погляд мав стільки ж років, скільки й я — тринадцять, або чотирнадцять, хоч на зріст був вищий за мене. Він був у самій сорочці, кучерявий такий. Він увійшов, протираючи кулаком заспані очі, в другій руці він тяг рушницю.
— А де ж Шефердсони?
Йому вияснили, що турбувалися даремно.
— Авжеж! — сказав він. — Нехай би спробували з'явитися. То вже мали б од мене!
Всі засміялися, а Боб зауважив:
— Ну, Беку, ти вже занадто забарився. Вони встигли б усіх нас скальпірувати.
— Через віщо ж ніхто не прийшов по мене? Це недобре! Завсігди примушують мене задню пасти, не пускають наперед.
— Дарма, Беку, мій хлопче, — сказав старий. — Ще встигнеш себе показати. Про це не турбуйся. А тепер, іди й роби, як тобі мати велить.
Хлопець повів мене нагору в свою хату, витяг мені сорочку з товстого полотна, дав свою куцинку й штани. Поки я вдягався, він спитав, як мене звуть. Але не встиг я відповісти, як він уже почав, оповідати мені про ракшу та про молодого трусика, що він піймав позавчора в лісі. Потім одразу спитав, де був Мойсей, як свічка погасла. Я звісно не знав: ніколи про це не чув раніше.
— Одгадай! — чеплявся Бек.
