все, що треба робити, як що людина занедужає або вмре. Навкруги стояли гарні стільці з повиточуваними спинками, зовсім міцні, а не попродирані.
По стінах висіли малюнки, все великі: Вашінгтон, Лафайєт, усякі війни і нарешті один малюнок, що звався „Підписування Декларації“. Деякі малюнки оливцем малювала хазяйська дочка, що вмерла, — уявіть собі, малювала тоді, як їй було всього п'ятнадцять років. Таких малюнків я ще ніколи не бачив, вони були далеко темніші, ніж звичайно. На одному намальовано було жінку в вузькій чорній сукні, підперезаній високо під руками, з пухирями завбільшки з гарбуз на кожному рукаві, у великому чорному брилі дудкою з завивалом, з білими худими руками. Вона замислено зіперлася ліктем на надгробок під похилою вербою, а в другій руці, що звисала вниз, держала хустину до носа та рідікюль. Під малюнком був підпис: „О, невже я тебе більше не побачу!“ На другому малюнкові намальовано було молоду особу з волоссям, зачесаним аж на тім'я, закрученим і пришпиленим гребінцем. Вона плакала і втиралася хусткою до носа, а на руці в неї лежала мертва пташка з задраними догори ніжками. Внизу було підписано: „Не почую я більше твого солодкого співу! Ох!..“ А ще був такий малюнок: молода особа стояла біля
