вікна й дивилася на місяць, а сльози так і пливли в неї по щоках. В одній руці в неї був лист з чорною печаткою, а в другій медальйон, і вона його притискала до губів, а внизу було підписано: „Невже я тебе не побачу більше? Ох!..“ Все це були дуже гарненькі малюночки — не сперечаюся, але, признаюся, вони завсігди наганяли на мене сум. Всі рідні дуже сумували, що вона вмерла, бо вона мала замір намалювати ще дуже багато инших малюнків, а з того, що вже вона зробила, вони могли бачити, як багато втратили. Але мені здається, що коли вона мала такий настрій, то їй-богу їй веселіше на кладовищі. Кажуть, що саме тоді, як занедужала, вона почала найкращий свій малюнок і день і ніч молилася, щоб Бог поміг їй скінчити цей великий твір, та так їй і не пощастило. На йому намальована була молода дівчина в довгому білому вбранні, що стояла аж на краєчку мосту, так ніби збіралася стрибнути в воду. Волосся в неї спадає по плечах, очі дивляться на місяць, а з очей течуть сльози. Дві руки вона зложила на грудях, дві зняла до місяця, а ще дві спустила вниз. Це все на те, щоб подивитися, як буде краще, а тоді витерти зайві пари рук. Але, як я вже сказав, малярка вмерла перше, ніж надумалася. Так цей малюнок і почеплено в її хаті над ліжком і що-року, в день її нарождення, його заквітчувано. На
