инший час завішувано невеличкою завіскою. У молодої дівчини, що була намальована на малюнкові, було гарне добре обличча, але те, що в неї було стільки рук, робило її схожою на павука, — так мені здавалося принаймні.
Еммеліна мала записну книжку; туди вона мала завичку записувати всякі пригоди, наліплювати некрологи і випадки про терпляче страждання з газети „Presbetetyan Observer“. А потім писала про їх вірші з власної голови; вірші були дуже гарні. Наприклад, вона написала вірші про одного хлопчика, звали його Стівен Доулінг-Бутс, він упав у колодізь і втоп. Чудові вірші!
Як що вже чотирнадцяти років Еммеліна Гренджерфорд уміла писати такі вірші, то можно собі уявити, що̀ вона написала б потім! Бек оповідав, що їй було нічого не варт написати вірші, вона навіть не спинялася. Напише один рядок, а як що не знайде зараз же рифми, зачеркне його, напише замість його инший, та й пише далі. Їй було все одно про що́ писати: що ні загадайте — про все напише, аби було сумне. Що-разу, як хто-небудь умре, чи чоловік, чи жінка, чи дитина, у неї зараз же й є „при́нос“, — ще й покійник не захолоне. Вона звала це „приносами“. Сусіди так і говорили: спершу з'являється лікарь, потім Еммеліна, а вже за нею той, що труни робить. Одного разу тільки столяр прийшов
