раніше за Еммеліну, тоді вона ніяк не могла вигадати рифми до покійникового ім'я — його звали Вістлер. Після цього вона не знаходила собі місця; не жалілася ніколи, а так і зав'яла та й недовго прожила. Бідолаха!
Часто я заходив у ту світличку, де вона жила колись, виймав її бідну стару записну книжку, читав і трошки журився за мертвою дівчиною. Взагалі я любив усю цю сехм'ю і мертвих також. Бідна Еммеліна за життя писала вірші про всіх покійників, і мені здавалося, що це не по правді, що ніхто не написав ні одного рядка після того, як вона вмерла. Я силкувався видавити з своєї голови хоч два-три віршики, але нічого не складалося. Рідні пильнували, щоб в Еммеліниній світличці було чисто та охайно, всі речі стояли на тих саме місцях, де були за неї. Бабуся сама прибірала в хаті, хоч негрів було досить. Там вона звичайно шила та читала свою Біблію.
Ну, так от говоритиму далі про залу. На вікнах висіли гарні завіски: білі, а на їх намальовано замки, обвиті виноградом, та череди, що йдуть до струмка пити воду. В кутку стояло старе маленьке фортеп'яно; в середині в йому зроблено було, здається, бляшані сковорідки. Страшенно я любив слухати, як панночки грали на йому та співали. Стіни в хаті обліплено було шпалерами, на помості послано килими, а зокола ввесь будинок був біло побілений.
