балася і вертаючися додому, тільки й говорено про неї.
Через годину по обіді усі задрімали — хто в кріслі, хто в своїй хаті, і мені стало досить нудно. Бек укупі з своєю собакою простяглись на траві на сонечку й міцно спали. Я пішов нагору в нашу хату, маючи замір теж заснути. Я побачив гарненьку панну Софію, що стояла на порозі в своїй світлиці, найближчій до нашої. Вона покликала мене до себе, тихенько причинила двері і спиталася, чи я люблю її? — Я відповів, — еге. Вона сказала, що забула свій молитовник у церкві на ослоні, поміж двома иншими книжками, так чи не можу я нишком побігти до церкви і принести їй книжку, — тільки нікому не говорити про це. Я обіцявся все зробити. Я вийшов нишком з дому й пішов шляхом. У церкві не було нікого.
Ну, думаю, тут щось не те, — чого б то панна так хвилювалася через Біблію! Я труснув книжку із неї випав шматок паперу, а на йому написано було оливцем: „у половині третьої.“ Більше я нічого не знайшов, хоч як шукав. З папірцем мені нічого було робити, через те я положив його в книжку і вернувся додому. Панна Софія стояла на порозі в своїй хаті і ждала мене. Вона потягла мене до себе й зачинила двері; потім почала перегортати старий заповіт, аж поки знайшла папір.
