лися до річки, — обох поранено, — і попливли за водою, а Шефердсони бігли вздовж берега, все стріляючи на їх, кричучи що сили: „Бий їх, бий їх!“ Мені стало так погано, що я мало не впав з дерева… Не буду оповідати всього в подробиці, бо мені знову погано стане. Я тяжко жалкував, що потрапив на беріг тієї страшної ночі. Краще б уже мені було втопнути, ніж бачити таке страхіття! Ніколи за все життя я не збудуся згадки про це!..
Я просидів на дереві, аж поки зовсім смеркло, — страшно було злазити. Иноді я чув, як стріляно в лісі; двічи бачив, як пробігали проз мене невеликі купки верхівнів з рушницями, — значить колотнеча ще не затихла. Сумно було в мене на серці, я дав собі слово не підходити близько до нещасливого будинку; мені здавалося, що почасти я у всьому винен: мабуть на тому папірці Гарней сповіщав панну Софію, що вони повинні десь зустрітися з нею в половині третьої години й тікати вкупі. Мені треба було тоді ж сказати її батькові про цю записочку — може він просто замкнув би свою дочку і не було б такої страшної баталії.
Злізши з дерева й прокрадаючися вздовж берега, я наскочив на два трупи, що лежали зовсім над водою; я витяг їх, накрив їм обличча й пішов звідти яко мога швидче. Я заплакав трошки, закриваючи мертве Бекове об-
