ми знову починали дивитися на тиху, спокійну річку, аж поки нас змагав сон. Иноді проповзе проз нас парохід, та так далеко під тим берегом, що навіть не розбереш нічого на йому, не побачиш навіть, який він — колісний, чи шрубовий; а потім з годину нічогісінько не видко й не чути: так тихо та любо. Ось знову пливе проз нас плит, а на йому тешуть дошки, — це раз-у-раз роблять на плитах; ви виразно бачите, як сокира блисне і спуститься, — в цю мить ви не чуєте ніякого згуку, але ось сокира піднімається знову і як вона вже над головою в чоловіка — тоді тільки ви виразно чуєте згук — чек! Так то в нас минав день; ліниво блукали ми лісом, або роздивлялися та прислухались.
Одного разу був густий туман, на всіх плитах та на судах, що проходили проз нас, бито в бляшані сковороди, щоб не наскочив парохід. Барка або плит пропливали проз нас так близько, що нам чути було, як люде розмовляли, лаялись або сміялись, — ми виразно чули кожне слово, але людей не бачили. Навіть моторошно ставало, немов привиди які, або духи літають у повітрі. Джім запевняв, що це неодмінно духи.
— Ні, — відповів я, — духи не говорили б так: „а щоб його чорт забрав, цей клятий туман“.
Ледве надходила ніч — ми рушали в дорогу. Випливши насеред річки, ми пускали плит за
