на річку, — дуже гарно було дивитися. Але ось парохід завертав за ріг, вогні на йому блідли і зникали, шум од коліс умірав у далечині і на річці знову запановувала тиша. Хвилі од пароходу досягали до нас уже не скоро після того, як він зникав, і гойдали плит немов колиску. Потім знов довго не чути ні згуку, — хиба тільки жаби крюкають.
Після півночі люде на березі лягали спати, — тоді години на дві береги ставали зовсім чорні, бо ні в одній хатці не було вогника. Ці вогники й були нам замісць годинника, — перший вогник, який знову з'являвся, визначав, що скоро ранок, і тоді ми поспішалися знайти місцину, де можна було б пристати до берега і сховатися.
Одного разу вдосвіта я знайшов човна, сів у його й переплив на берег, що був усього сажнів на сорок; там я пристав у невеличкій затоці, навкруги якої ріс кипарисовий гай. Мені схотілося нарвати ягід. Пливучи проз прогайльовину, на якій вилась стежка за-для скотини, я побачив відразу двох людей, що бігли стежкою скільки сили. Ну, думаю, насуває на нас лихо! Я був певен, що коли хтось біжить, то вже не инакше, як по мене, а може й по Джіма. Я хотів швидче втекти звідти, але втікачі були вже зовсім близько; вони почали кричати та благати, щоб я обрятував їм життя, запевняючи, що вони не зро-
