били нічого поганого, а їх за це ловлять, за їми женуться люде з собаками. Вони хотіли просто вскочити в човен, але я не порадив:
— Не робіть цього! Поки ще я не чую ні собак, ні кінського тупотіння; підождіть — іще встигнете залізти в кущі і прокрастися берегом затоки трохи далі; тоді увійдете в воду й добредете до човна, — так принаймні зіб'єте собак із сліду.
Незнайомі люде послухалися мене; ледві вони сіли в човен, я поплив швидче до нашого острівця; через кільки хвилин ми почули крик та собаче гавкання. Ми чули, що вони біжать до затоки, але не могли їх бачити. Видимо, вони спинилися і довго нишпорили в кущах; тим часом ми встигли пропливти цілу милю й випливти насеред річки. Навкруги все стихло; тоді ми спокійнісінько попливли до острівця і сховалися поміж густим бавовняником.
Один утікач був дід років семидесятьох, як що не більше, — лисий, з білою бородою. На йому був продавлений костровий бриль, засмальцьована синя вовняна сорочка, драні жовті демикитонові штани, — він їх засував у чоботи, — шлейки, сплетені дома, — правда, тільки одна шлейка, а демикитоновий каптан з довгими полами та з потертими мідяними ґудзиками теліпався в його на руці. У обох були великі, потерті засмальцьовані килимові торби.
Другий мав років із тридцять і вбраний
