у пір'я та так і повезуть верхи на дрючку. Ну, звісно, я не дожидався снідання, — мені відразу перехотілося їсти.
— А що, діду, — сказав молодий хлопець, — здається, ми з тобою поєднаємося, га?
— Чому ні? Я не від того торгу! Що ж ти власне робиш?
— Я складач із друкарні; тямлю дещо і в медицині, можу бути актьором, — так, знаєш, трагиком. Як треба, то показую фокуси месмеричні, знаю й френологію; иноді навпереміну вчу співу або географії по школах, а а при нагоді, то й лекції читаю — о! одно слово, я на все митець, усе вмію, що схочу! А ти?
— Я колись мав велику лікарську практику. Лічив од раку, од паралічу та од инших хвороб. Я вмію й пророкувати, як що в мене єсть хто такий, що довідався б про все, що мені треба знати. Говорити проповіді та влаштовувати мітінги — на цьому я зуби проїв; був на своєму віку й міссіонером…
Обидва замовкли на хвилину; потім молодий глибоко зітхнув і промовив: „ох!“
— Ну, чого ж ти журишся? — спитався лисий.
— Гірко мені подумати про те, до чого я дійшов! Повинен так жити, знизився до такого товариства! — він почав утирати очі якоюсь ганчіркою.
