— А щоб ти скис! Чим тобі не до смаку наше товариство? — скрикнув старий, запалившися.
— Правда, воно досить добре, кращого я й не заробив; питання: хто звів мене так низько, коли я стояв так високо? Я сам. Я не обвиновачую вас, джентльмени, ні! Нікого я не обвиновачую. Я все це сам заробив. Хай немилосердний світ карає мене; одно я знаю: де-небудь знайдеться за-для мене яма! Люде можуть поводитися зо мною так, як і перше, можуть одібрати в мене все — людей, що їх я люблю, багатство, щастя, але цього вже не одберуть! В один чудовий день я ляжу в цю яму, забуду все, і моє бідне розбите серце нарешті заспокоїться! — Говорячи ці жалібні промови, він усе пхикав.
— А чорти б забрали твоє бідне, розбите серце! Чого ти з ним панькаєшся, як з писаною торбою. Що нам до твого бідного серця? Ми ж ні в чому не винні!
— Знаю, що не винні! Я й не обвиновачую вас, джентльмени! Я сам упав так низько. Я по правді страждаю, через те я й не нарікаю.
— Звідки ж ти впав, з чого впав?
— Ах, ви мені не повірите! Люде ніколи не вірять, Бог з ними. Таємниця мого нарождення…
— Таємниця твого нарождення? Ти хочеш сказати, що…
