— Джентльмени, — почав молодий пишно, — я скажу вам цю таємницю: я почуваю, що можу вам вірити… Я маю право зватися герцогом.
Джім вирячив очі, та й я теж. Але лисий зауважив: „Годі брехати!“
— Одначе це свята правда. Мій дід — старший син герцога Бріджватерського — втік до Америки наприкінці минулого сторічча, щоб подихати чистим повітрям волі. Тут він оженився, потім скоро вмер, зоставивши сина. Саме в той час умер його рідний батько в Англії; другий син герцогів захопив титули та маєтки, а про малого справжнього герцога ніхто й не знав. Я родом просто йду від цієї дитини, я справжній герцог Бріджватер! І от я тут покинутий, одірваний од своїх маєтків; терплю від людей, холодний світ гордує мною, я обідраний, утомлений, з ростерзаним серцем, принижений стільки, що міг попасти в товариство шахраїв, на якомусь плиту!..
Джімові його було дуже жалко, та й мені. Ми силкувалися якось розважити бідолаху, але він відповідав, що це безнадійно, — ніщо вже не розважить його на цьому світі. А от як би згодилися признати, що він герцог, то це було б йому найлюбіше за все в світі. Ми відказали, що готові признати, як що він скаже, як саме. Він пояснив, що ми
