повинні йому кланятися, як він заговорить з нами, звати його „ваша ясновельможність“, „мілорде“; він не від того навіть, щоб йому просто говорено „Бріджватер“! це вже само єсть титул, а не ім'я. Один із нас повинен йому слугувати за обідом і робити за-для його все, що він звелить.
Ну, то що, — це все було не важко, і ми робили все, про що він просив. Увесь час за обідом Джім стояв біля його, слугував йому й говорив: „ваша ясновельможність, чи не бажаєте того, або цього?“ і таке инше, а він був дуже задоволений.
Але старий зовсім затих, не говорив ні слова і, здається, був не дуже задоволений з того, як ми піклувалися про герцога. Він ніби щось обмірковував. От, по обіді він і каже:
— А знаєш, що, Бріджватере, мені дуже жалко тебе, та не тільки ти маєш таке горе на серці!..
— Справді?
— Справді, не тільки тебе самого скинуто не по закону та відібрано значне становище!
— Ох!..
— Не в тебе самого є таємниця…
Сказавши це, старий почав плакати та ридати.
— Стривай! Що ти хочеш сказати?
— Бріджватере, чи можу я тобі звіритися? —
