говорив далі старий, не перестаючи хлипати.
— Здайся на мене, як на кам'яну гору! — Герцог схопив його за руку й почав її трусити. — Вияви мені таємницю свого нарождення, кажи!
— Бріджватере, я — покійний дофін!..
Цього разу Джім іще дужче вирячив очі.
— Хто такий? — перепитав герцог.
— Еге, друже мій, це свята правда — ви бачите перед себе зараз бідолашного дофіна Людовика XVII, сина Людовика XVI та Марії Антуанети, про якого всі думають, що він загинув.
— Ти! в твої літа! Ні, вже вибачай! Швидче повірю, що ти може покійний Карл Великий! Тобі шістьсот або сімсот років, принаймні.
— А все це горе зробило, Бріджватере, все горе! 3 горя посивіло волосся, з горя з'явилася перше, ніж треба, лисина. Еге, джентльмени, ви бачите перед себе вбраного в синю китайку, убогого, мандрівного, вигнаного, змученого, але справжнього короля Франції, хоч ним усі гордують.
Та й почав ревти та побиватися. Ми з Джімом не знали, що робити, так нам було його шкода, але в той же час ми раділи та пишалися тим, що він потрапив до нас. От ми й почали ним піклуватися, цілком так, як перше герцогом, і силкувалися всяко його розважити. Але він говорив, що це даремно, тільки смерть
