може його заспокоїти, хоча додавав, що иноді йому стає ніби лекше та краще, коли він бачить, що люде його поважають так, як вимагає того його високий ранг, наприклад, стають на одно коліно, говорячи з ним, називають його: „ваша величність“, слугують йому, як він їсть, та не сідають перед ним доти, аж поки він сам дозволить. І от ми з Джімом почали величати його, всяко йому догожати та стояли перед їм випроставшись, поки він попросить сісти. Усе це було йому дуже до любости, і він знову повеселішав та підбадьорився. Але герцог сердився на його і, видко, зовсім був не задоволений з того, як усе склалося. А король поводився з ним люб'язно і запевняв, що його батько завсігди був прихильний до прадіда герцогового і взагалі всіх герцогів Бріджватерів і частенько пускав їх до себе в палац… Не вважаючи на це, герцог усе сидів насупившись. Нарешті король каже:
— Найпевніше, що нам доведеться чорт зна доки сидіти на цьому плиті, Бріджватере. То яке ж тобі добро з того, що ти копилитимеш губи? Аж нудно дивитися, Адже не я винен, що я народився королем, а ти герцогом — чого ж тут сердитися? Треба завсігди силкуватися примінитися до кожного становища — таке в мене правило. Їй-бо, не погано, що ми опинилися тут: їжі досить, їж собі та
