це вже не розбій, а мошенство, — скрикнув Том. — Ми не злодюжки. Це зовсім не те. Ми просто розбійники. Ми в масках зупиняємо екіпажі та валки на шляху, вбиваємо людей і забіраємо в їх годинники та гроші…
— Хиба неодмінно треба вбивати?
— О, ще б пак! Це найкраще. Правда, деякі розумні люде думають инакше, але взагалі признано, що розбійникам краще просто вбивати свої жертви. Хоча деяких можно приводити з собою в розбійницьке гніздо й держати доти, поки вони дадуть за себе викуп.
— Викуп? А як же вони дадуть, коли ми в їх усе заберемо?
— Та вже не знаю гаразд, але це вже так водиться. В книжках так написано і ми, звісно, так усе й повинні робити.
— Та як же ми можемо робити те, чого не знаємо?
— Ну дак що, що не знаємо, а таки повинні, та й усе! Кажуть же тобі, що так написано в книжках! Як почнемо по своєму вигадувати, то всю справу зопсуємо.
— Еге, це казати добре, Томе… Ну, а на твою думку — як же це робити?
— Їй-богу ж не знаю! Може треба держати їх, аж поки вони помруть.
— Оттак би й давно! Чого ж ти досі не казав? Так і будемо держати бранців, аж по-
