ки вони смертю викупляться. Тільки боюсь я, матимемо ми клопоту з цими добродіями! Вони їстимуть дурно хліб і завсігди тільки й дивитимуться, як би втікти.
— Дурниця, Бене! Ну, роздумайся сам, хиба вони можуть вирватись, як що коло їх стоять вартові і миттю їх застрелють, тільки вони ворухнуться?
— Вартові… ну, це инша річ! Так це комусь доведеться вартувати, не сплючи всю ніч. Мені здається, одначе, що це досить нерозумно. Через віщо не взяти дрюка й не викупити їх одразу, — клопоту менше?
— Бо цього немає в книжках — ось через віщо. Слухай, Бене Роджерсе, — хочеш ти робити діло так, як велять наші закони, чи не хочеш? Невже ти думаєш, що люде, які писали книжки, не знають, як краще? Чи, може, ти часом хочеш їх навчити? Ні, добродію, вибачайте, ми будемо викупати їх справді так, як треба.
— Добре вже, мені однаково; а я все-таки скажу — нерозумна вигадка. Ну, а жінок теж убивати треба?
— Чи не здурів ти, Бене Роджерсе? де ж таки можно бути таким невігласом?!.. Убивати жінок?!.. Та нічогісінько такого немає в книжках. Жінок завсігди беруть із собою до печері й поводяться з ними ввічливо; по-
